друкувалось в альманасі “Слово жінки” в 2016 році
Це був чарівний день! Я прокидаюсь у шостій годині під барабанний дріб дощу листопадного ранку. Прокидаюсь від того, що бракує тепла. Половинка тепла є, воно зручно примостилось на плечі і тихо посапує, щось бачачи у сні. Бракує іншої половинки такого звичного тепла обіймів коханої людини. І хоча я точно знаю, що те тепло поїхало набиратися сил для наступного тижня, щоб сяяти для нас, мені зараз дуже, дуже його бракує. Хай набирається, йому треба, для нас всіх треба.
Я слухаю пісню дощу. Крап крап крап, стук стук стук і знову крап. Він плаче, він говорить, а може радіє. Дощ радіє тому, що нарешті зміг за весь рік вилитись на землю з усією своєю силою.
Відчадушно хочеться кави. Не знайшовши капців, але завернувшись в ковдру, я просуваюсь до кухні, скидаючи з вій морок минулої ночі та несправджених ще снів, проживаю розпланований вчора день наперед. І починається магія створення кави. Певно цьому напою притамані загадковість, таємничість і чари. Переливши з джезви в глиняне улюблене горнятко, додавши молока, звичним маршрутом вертаюсь в кімнату і насолождуюсь. Ще ніч, але вже ранок, такий якийсь неймовірний проміжок часу, який можливий лише восени. На межі ще непочатого дню, але вже майже закінченої ночі. Ловлю себе на думці, що починаю любити осінь, і навіть мокрий і холодний листопад не здається як завжди ворожим, а виявляється мудрим, філософським і повним прекрасних подій. Ця осінь взагалі щедра на невипадкові випадковості, віртуально-реальні знайомства з людьми в яких світяться очі, манри, прийняті рішення і щирість… Я дивлюся у вікно, стискаючи горнятко запашного напою і слухаючи дощ. І з’являється, як в дитинстві, відчуття дива, що ось-ось має відбутися.
Сніданок нашвидкоруч, швидкі збори і ось вже довжелезна черга на прийом до лікаря. Але чомусь сьогодні вона не дратує, вона сповнена путанням маминих ниток, дитячим сміхом, іграми в камінь ножеці папір, малюнками в блокноті та посмішками. Тому що коли починаєш грати зі своїми дітьми на людях, це захоплює інших. І вже не ти одна стоїш у коридорі, махаючи руками, а всі решта також. Це весело, це захоплює. А очікування стає веселим.
Мокрі як хлющі, але в дуже піднесеному настрої, ми повернулись додому і колективно втрьох створили шедевр, що мав назву «Шоколадно-вишневий кекс». Ну не можна ж іти в гості з порожніми руками.
Сьогодні я маю малювати! Я не тримала в руках пензля дуже давно, ще зі школи мистецтв, коли намагались створити щось подібне до малюнків. І не люблю я малювати, і не моє воно. Так здавалось. А вийшло інакше.
Люди, в яких світяться очі тепер часто зустрічаються на моєму шляху. Вони втілюють мої мрії в життя, самі певно не розуміючи наскільки щасливою роблять мене в ці моменти! Варто тільки озвучити свою думку, люди підхоплюють, доповнюють і втілюють. А разом це весело! Такою чаріницею для мене сьогодні стала власниця школи малювання, руда як лисичка, і сяюча як зірочка. Зайнявши мою дитину олівцями, мольбертом і створенням його власного космосу, мені вона вручила справжнісінький холcт, що сама натягувала, сказавши при цьому «створене з любов’ю». Надихає, правда ж? Також мені були вручені акрилові фарби, пензлі і олівець.
Відчуття були дуже дивні, як між «Я» і «не зовсім Я». Але варто було тільки почати, то захопленню просто не було меж! І справа не в атмосферності майстерні, хоча насправді дуже гарно, і не в щирості української мови, яка обертає тебе в спілкуванні і ти мимоволі переходиш на неї, а справа в неймовірному відчутті всередені тебе! Коли фарби ніби самостійно змішуються в візерунки, а на твоїх пальцях лишаються різнокольорові посмішки, охоплює таке просте щастя.
Я малювала квітку. Мала бути волошка. Ну певно тому, що дуже я люблю волошки і синій колір. Вибір, зроблений розумом, швидко перетворився на те, що намалювало сердце. Волошка на вигляд стала схожа на сніжинку. Такі часто малює зимою на вікнах мороз. Синю-синю сніжинку з теплою жовтою срединою. Всі хто бачили той малюнок, сказали, що то і є справжнісінька сніжинка. Але ж я то знаю, що то квітка. Моя особиста чаріна квітка! Малюючи її, я чітко усвідомлювала, що малюю сама себе. Інколи дуже крижану, можливо зарізку, можливо сувору ззовні, але дуже теплу і добру зсередини. Вир почуттів: захоплення, смуток, любов, вдячність. Це все пролітало перед очима яскравими картинками мого життя. І коли я зупинилася, я відчула себе наповноною якоюсь новою для себе енергією, якоюсь впевненістю в тому, що все буде добре, все буде так як захочу саме я для себе, і для людей, що мене оточуюють, для всих тих, хто став частинкою моєї реальності. Все неодмінно буде добре, або ще краще!
Про авторку Ірину Малову читайте ТУТ.
Якщо серед наших читачів є творчі люди, які складають або знають вірші, сатири, частівки та інше, про Бориспіль чи район, про наших земляків чи ‘царьків’ – з радістю опублікуємо на сайті ваші матеріали. Пишіть нам на пошту: info@borispol.org.ua.
Автор публікації
