Ще недавно здавалося, що зразком глибини опрацювання характерів у великому американському кіно є франшиза про трансформерів. Тепер в цій області задана нова планка, а сталося це в стрічці Пітера Берга «Морський бій».
На кого розраховували творці цієї неймовірно масштабної постановки гранично ясно: якщо мова про Штатах, то очевидно, що на догоду замовнику (ВМС США) сценаристи (яким треба віддати належне за неймовірну задачу переносу на екран всім відомої однойменної гри) і режисер працювали над черговим, нехай і дещо розтягнутим, рекламним роликом, якщо ж говорити про вітчизняну аудиторії, то для переважної її частини похід в кіно – це спосіб як можна повніше і глибше відключити мізки. «Морський бій» – ідеальна для цього можливість: ефекти вражають своїм розмахом (Майкл Бей тихо плаче в сторонці), сюжет дивує повною відсутністю самого себе як такого (автори навіть не спромагаються хоч якось позначити мети злісних ящероподобних прибульців), а будь-який ( природно довговолосий) лузер, шляхом забріванія голови не тільки стає командиром лінкора, а й загальнонаціональним (та що там – загальнолюдським) героєм.
Хоча ступінь дурість «Морського бою» настільки велика, що волею-неволею закрадається підозра: а чи не приколюється чи над глядачем протеже Майкла Манна Пітер Берг – начебто і кораблі американської ескадри називаються дивно (наприклад, лінкор, яким командує волею доль головний герой носить ім’я великого басиста і клавішника Led Zeppelin Джона Пола Джонса), та й трюки і маневри, що проробляються кораблями в стрічці, навряд чи можуть прийти в голову розсудливій людині і швидше притаманні чергового Супергеройське кіно …
Але ні, здається, що все-таки Берг зовсім серйозний, і від цього стає зовсім вже сумно, хоча що це ми – варто лише вимкнути мізки, як все стає на свої місця: і лінкор, здатний ухилитися від ракети шляхом моментального розгону з місця , і Ріанна, весь текст якої зводиться до фрази «Бум!», і вражаючий перехід з дупи Бруклін Деккер на глибини Всесвіту. Ось тільки дивовижну властивість такого роду кіно є те, що з кожним таким фільмом включити після перегляду мізки назад стає все складніше і складніше. Напевно тому, що мізки – такий механізм, який не піддається включення-виключення – вони або є, або їх немає.
Автор публікації
