Є певний тип псевдодетского кіно, який треба дивитися виключно дітям і людям, що зуміли зберегти в собі той особливий дар віри в чудеса. Яскравим прикладом такого кіно є “Смурфіки” , яких одні освистали як бездарщіна, а інші знайдуть милими і забавними.
Вперше весь світ побачив смурфов на сторінках коміксів бельгійського художника П’єра Кюлліфора в 1958 році, 25 роками пізніше вийшов і мультсеріал про співаючих і безтурботних блакитних створінь. А як часто траплялися вам Смурфіки в “Кіндер-сюрпризи”? Особисто я чомусь розбудовувалася Смурфіки. І ставила чергову фігурку в довгий ряд на полиці.
Злий чарівник Гаргамель зі своїм шкідливим рудим кото-поплічником Азраелем замислили чергову смурфопакость – переловити усіх Смурфіки і вивудити з них їх чарівну блакитну суть, щоб стати воістину непереможними! Правда, спробуй ще зловити маленького верткого Смурфіки … Тим більше, що при необхідності ці істоти можуть бути воістину невловимими. Так і трапляється – рятуючись від Гаргамеля, Смурфіки відкривають портал в наш світ, опиняючись в сучасному Нью-Йорку. Випадково вони потрапляють в будинок Патріка і Грейс, до яких має скоро … ммм … прилетіти лелека:)
Для Смурфіки це – реальний шанс врятуватися від Гаргамеля, а для Патріка і Грейс – зрозуміти, скільки клопоту і радощів може доставляти дрібниця, що снують по їх будинку.
У жанрі сімейних комедій американці звикли закладати не тільки зовнішні поняття про пригоди і чаклунстві (іншими словами – барвисту картинку), а й більш глобальні соціальні поняття. Що ж, можливо, в “Смурфіки” все до банального просто – головним нерісованним героям випадає можливість переоцінити власні пріоритети, пов’язані (так-так, затаскана тема) з роботою і сім’єю. Дітям до 12-ти такого, мабуть, і не зрозуміти, але от старшому поколінню глядачів це вже по-пушкінські “Казка брехня та в ній натяк”.
Приємно бачити на екрані Ніла Патріка Харріса , що грає роль вічного братана Барні в ситкомі “Як я зустрів вашу маму”. Звичайно, його гру геніальною не назвеш, але й не тих масштабів “Смурфіки” , щоб в них щось особливе показувати. Вистачає лише факту того, що будучи представником секс-меншини, Харріс чудово грає свою натуральність на екрані. Хіба хоча б це не гідно високих похвал?
Трохи розчарував Гаргамель – Хенк Азаріа , – відносно непогано грає в “Ноче у музеї-2” . Його чаклун вийшов вже занадто невдахою, але для дітей безумовно – саме те. Та й самі Смурфіки вийшли якимись добрими і милими. Вселяють довіру:)
Так, “Смурфіки” з усіма своїми смурф-фразами (Смурф його знає! Смурфаемся звідси! Ти що, смурфонулся?) Здаються абсолютно безглуздими, невиправдано знятими в 3D, а для жорстких критиків – і зовсім незначними, але ж це такий шикарний привіт з дитинства! Я б особисто потисла руку Раджа Госнелл і за “Смурфіки” , і за раніше зняті ним дві частини “Скубі Ду”. Почерк безумовно однаковий, але “Смурфіки” позбулися своїх виключно американських жартів, які переслідували глядачів в “Скубі Ду”.
Автор публікації
