У новому фільмі — історії українських дітей, які пережили депортацію та насильство росіян

Світова спільнота отримала новий документальний фільм про війну в Україні — стрічку Can I Go Home Now? («Чи можу я зараз повернутися додому?»). Її автор — відомий британський режисер і філантроп Прітан Ембройз, засновник фонду «Humans of Our World». Він знімав фільм безпосередньо в зонах бойових дій в Україні, а саму стрічку називає «маніфестом проти війни та ненависті».

За словами режисера, минулого року він багато спілкувався з українськими дітьми й зрозумів, що створення такого фільму є вкрай важливим. Ембройз зазначає, що новини швидко змінюються, тож люди перестають ними цікавитися. Натомість цей фільм, на його думку, має серце і створений, щоб сягнути людських сердець та спонукати світ підтримати Україну та її дітей.

Стрічка вже отримала перші відгуки. Письменник і публіцист Марк Голлінгсворт, який мав змогу переглянути фільм, розповів про історії, що в ньому розкриваються. Вони постають як хор пам’яті, втрати та крихкої надії, перетворюючи життєвий досвід на медитацію про дитинство в облозі російських військових.

Одна з героїнь — 11-річна Софія. Вона бачила, як росіяни забирали 16-річних дівчат у її селі, а ті поверталися у порваному одязі. Солдати приходили й до її будинку, перевіряли іграшки та одяг, погрожували батькам зі зброєю. Згодом ракета влучила в її дім — дівчинка прокинулася під бетонними плитами, не могла рухатися й задихалася. Поліція відкопала її. Тепер Софія виходить надвір у масці, бо вважає себе некрасивою через шрами.

16-річний Юрій їхав із батьком до Бучі, щоб привезти їжу літнім людям. Російський солдат зупинив їх і застрелив батька, а потім кілька разів вистрілив у хлопця. Юрій упав, але вижив. Наступного дня бабуся приїхала з тачкою, українські військові допомогли забрати тіло батька, і його поховали у дворі.

Шестирічна Олександра мріяла стати гімнасткою. Ракета вибухнула в її будинку, бетонна плита впала на ногу. Після коми дівчинка прокинулася без ноги, руки й слуху на одне вухо. Лікарі боролися за її ніжку, але не змогли врятувати. Зараз Саша хоче стати тренеркою й поїхати на Олімпійські ігри.

16-річного Віталія росіяни вивезли після того, як змусили його маму підписати папери на «літній табір». Йому обіцяли місце «як Багами». Коли мама приїхала забрати сина, ворота вже закрили, а дітей посадили на корабель. У таборі, за словами хлопця, жили близько 500 дітей від 5 до 18 років. Вони спали на матрацах на підлозі, майже не було опалення й гарячої води, на всіх — один душ і два туалети. Росіяни змушували дітей працювати й співати російський гімн, називали їх «хохлами» та «укропами», казали, що вони психічно хворі. За слова «Крим — це Україна» садили в одиночну камеру в підвалі. Один російський вчитель побив дівчинку металевим прутом за «Славу Україні». Через сім місяців Віталій повернувся додому.

Музику до фільму написав дворазовий володар «Оскара» Алла Ракха Рахман. Також саундтрек створив львівський композитор Андрій Яцків — композиція «Колискова для дівчинки в червоному пальті» проходить лейтмотивом через усю стрічку. Записував музику академічний симфонічний оркестр у Львівській національній філармонії.

Наразі фільм бере участь у фестивальних показах і розповсюджується через офіційний сайт. Широкому загалу в Україні стрічка поки що недоступна, але її творці сподіваються, що вона знайде свого глядача та приверне увагу до трагедії українських дітей.